У законопроекті пропонується врегулювати відносини у сфері оформлення, видачі та обміну, продовження строку дії та вилучення документів, що підтверджують особу, громадянство України та її спеціальний статус (паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, пенсійне посвідчення, посвідчення водія, посвідчення застрахованої особи, картка мігранта, дозвіл на працевлаштування і т. ін.). Крім того, у «Прикінцевих положеннях» проекту передбачається внесення пов’язаних з його основним змістом змін до тридцяти п’яти законодавчих актів України.

За результатами проведеного науково-правового аналізу вважаємо за необхідне висловити щодо нього такі зауваження.

Насамперед, викликає сумнів доцільність запровадження посвідчення громадянина України паралельно із паспортною карткою. Адже за змістом законопроекту і посвідчення громадянина України, і паспортна картка, посвідчують особу та підтверджують громадянство України на території України. Пояснювальна записка до законопроекту не розкриває мету цього нововведення і не дає йому належного обґрунтування. З метою уникнення можливих непорозумінь, у законопроекті, на думку управління, слід було дати чітке визначення понять «посвідчення громадянина України» і «паспортна картка», у яких показати відмінності між ними.

Однією із суттєвих концептуальних вад проекту є поширення дії його положень на соціальне посвідчення, посвідчення застрахованої особи, пенсійне посвідчення та посвідчення особи з інвалідністю (пункт 2 частини першої статті 8; статті 21 – 24). Зазначена вада вносить плутанину у положення проекту щодо класифікації і цільового призначення документів та обумовлює наявність у його тексті низки пов’язаних із нею конкретних недоліків. 

Так, перелічені вище документи за своїм цільовим призначенням не стільки посвідчують особу, скільки підтверджують її належність до певної соціальної групи чи категорії осіб. Згідно із законодавством абсолютної більшості держав світу (Білорусь, Болгарія, Естонія, Литва, Молдова, Росія тощо) документи, аналогічні вищезазначеним, не віднесено до основних документів, що посвідчують особу, і для цілей посвідчення особи вони не можуть їх заміняти. Виходячи з цього, вважаємо, що їх виділення з цілого масиву інших аналогічних за цільовим призначенням документів, і встановлення їх опису та порядку використання у цьому проекті не обумовлене необхідністю, а тому викликає обґрунтовані сумніви.

За змістом проекту паспортна картка та посвідчення громадянина України за цільовим призначенням є дублюючими один одного документами, що ставить під сумнів необхідність існування останнього з них.  Принагідно зазначимо, що нині аналог посвідчення громадянина України – свідоцтво про належність до громадянства України – видається особам віком до 16 років (абзац дев’ятнадцятий статті 1 Закону України «Про громадянство України») замість паспорта громадянина України, який видається громадянам після досягнення ними 16 років (пункт 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ).

У зв’язку з цим звуженою виглядає назва законопроекту - «Про документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України» Адже у тексті законопроекту крім питань, що пов’язані з оформленням, видачею документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, регулюються питання щодо обігу документів, які підтверджують спеціальний статус особи (наприклад, соціальне посвідчення, пенсійне посвідчення) та спеціальні права особи (наприклад, посвідчення водія).

За текстом проекту соціальне посвідчення, посвідчення застрахованої особи, пенсійне посвідчення та посвідчення особи з інвалідністю виготовляються у формі карток, що містять безконтактний електронний носій інформації, на який записується персональна інформація про пред’явника, у тому числі біометрична (частина друга статті 21; частина друга статті 22; частина друга статті 23; частина друга статті 24). Згідно із частиною шостою статті 10 проекту документи у формі карток, включаючи вищезазначені, мають відповідати вимогам ІКАО (хоча останні стосуються лише «проїзних документів», тобто, документів, які посвідчують особу та підтверджують громадянство (чи його відсутність) для цілей перетину кордону та/або перебування на території іноземної держави).

На наш погляд, потреба у виготовленні вищеназваних документів (насамперед, посвідчення особи з інвалідністю) у пропонованій формі є досить дискусійною. Технологічна складність і висока собівартість виготовлення машинозчитуваного документа за стандартами ІКАО явно не узгоджується із цільовим призначенням відповідних посвідчень.  Крім того, вважаємо, що у разі запровадження видачі вищезазначених документів у формі електронних карток, відповідний крок має супроводжуватись зменшенням їх кількості (а в ідеалі – зведенням цих документів в «єдину соціальну картку», яка включала б всю відповідну інформацію переважно у машинозчитуваному вигляді). Натомість, нововведення щодо видачі чотирьох різних машинозчитуваних документів у вищезазначених випадках видається нераціональним.

У цьому зв’язку слід також взяти до уваги, що нині аналогічні за цільовим призначенням документи видаються безплатно (Див.: наприклад, пункт 4 Порядку обігу, зберігання, оформлення та видачі пенсійних посвідчень в Пенсійному фонді України та його органах, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 березня 2004 року № 4-1; пункт 19 Порядку видачі свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 року № 1306 тощо) .

У тексті проекту питання щодо стягнення плати за видачу перелічених вище документів у формі карток прямо не вирішується, однак судячи з того, що їх не віднесено до переліку документів, за оформлення яких державне мито не стягується (частина друга статті 6), вони можуть видаватись на платній основі. Однак, реалізація пропонованих нововведень на платній основі міститиме ознаки невідповідності вимогам частини третьої статті 22 Конституції України оскільки призводитиме до звуження обсягу існуючих прав громадян (у тому числі, найменш соціально захищених верств населення – пенсіонерів та інвалідів). Адже їх можливість користуватися власними правами на пенсійне забезпечення, отримання певних соціальних пільг тощо буде поставлена у пряму залежність від попередньої оплати виготовлення одного або декількох (наприклад, пенсійного посвідчення та посвідчення особи з інвалідністю) високовартісних машинозчитуваних документів. 

У зв’язку із цим пропонуємо відмовитись від поширення вимог проекту на соціальне посвідчення, посвідчення застрахованої особи, пенсійне посвідчення та посвідчення особи з інвалідністю.

Викликають зауваження підходи до встановлення строків дії відповідних видів документів. Так, недостатньо обґрунтованим є встановлення для соціального посвідчення необмеженого строку його дії, тому що зі змісту визначення цього виду документа, наданому у статті                                   21 законопроекту, можна зробити висновок, що спеціальний статус особи у частині підтвердження факту надання їй певних соціальних пільг, послуг, витрат та інших соціальних гарантій може бути припинений разом із анулюванням або закінченням цих пільг та гарантій. Аналогічні зауваження можна віднести й до строку дії посвідчення застрахованої особи (стаття 22 законопроекту). Натомість, взагалі не встановлено терміну дії пенсійного посвідчення (стаття 23), а для посвідчення водія застосовується відсилочна норма до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 25), відповідно до вимог яких і повинен встановлюватися строк дії цього посвідчення.

У проекті встановлюється право кожного громадянина України незалежно від віку отримати паспорт громадянина України для виїзду за кордон (частина друга статті 14), а також обов’язок кожного громадянина України незалежно від віку отримати паспортну картку та посвідчення громадянина України (частина друга статті 12; частина друга статті 13; пункт 2 розділу V). Перша з цитованих новел обумовлена вимогою ІКАО, сформульованою у пункті 3.15 Додатку 9 до Чикагської конвенції (Держави-учасниці мають видавати окремий паспорт для виїзду за кордон кожній особі, незалежно від віку. ІКАО остаточно відмовилось від практики використання так званих «сімейних паспортів», зокрема, розміщення персональних даних дитини в паспорті одного з її батьків у 2002 році), а тому заслуговує на підтримку. Натомість, із іншими новелами повною мірою погодитися не можна.

Очевидно, ідея щодо одночасного існування паспорта та посвідчення громадянина була механічно запозичена з практики деяких іноземних держав. Однак, у них, як правило, посвідчення особи (громадянина) виконує функції внутрішнього паспорта, а паспорт (в назві якого зазвичай відсутні слова «закордонний» або «для виїзду за кордон») є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство для цілей перетину кордону. Прикладом можуть слугувати Естонія та Молдова. Документи, що мають назву «паспорт громадянина Естонії» та «паспорт громадянина Республіки Молдова» є закордонними паспортами, у той час як основним «внутрішнім» документом в обох цих державах є посвідчення особи («внутрішні» паспорти відсутні як такі).

Виходячи з цього, у разі встановлення обов’язку всіх громадян України, незалежно від віку, мати паспортну картку запровадження посвідчення громадянина України видається зайвим.

На наш погляд, розміщення «відцифрованого образу особи» в паспортних картках громадян України має ставитись у залежність від досягнення ними певного віку. Зокрема, доцільність розміщення у паспортних картках цифрових зображень обличчя дітей до досягнення ними принаймні 6-річного віку (особливо, немовлят) викликає сумніви. Щодо «внутрішніх» документів застереження такого роду містяться в законодавстві багатьох держав світу.

Істотні сумніви викликає пропонована у проекті закону ідея щодо визначення вимог до бланків зазначених вище документів на рівні закону. Адже за змістом Конституції України з широкого кола найважливіших суспільних відносин законом визначаються, зокрема, права, свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина, громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, засади регулювання демографічних та міграційних процесів і т. ін. (ст. 92). Натомість, у законопроекті детально викладається інформація, що вноситься до документів, які посвідчують особу або її певні права. Зокрема, встановлюються реквізити паспортної картки (ст. 12), посвідчення громадянина України (ст.13), паспорта громадянина України для виїзду за кордон (ст. 14), дипломатичного паспорта України (ст. 15), службового паспорта України (ст. 16), посвідчення моряка (ст. 17), посвідчення члена екіпажу (ст. 18), посвідчення особи на повернення в Україну (ст. 19), тимчасового посвідчення громадянина України (ст. 20), соціального посвідчення (ст. 21), посвідчення застрахованої особи (ст. 22), пенсійного посвідчення (ст. 23), «посвідчення особи з інвалідністю» (ст. 24), посвідчення водія (ст. 25), документа, що посвідчує особу військовослужбовця (ст. 26), посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон (ст. 27), посвідки на постійне проживання (ст. 28), посвідки на тимчасове проживання (ст. 29), посвідчення біженця (ст. 30), проїзного документа біженця для виїзду за кордон (ст. 31), дозволу на працевлаштування (ст. 32), картки мігранта (ст. 33).

Що ж стосується інших статей законопроекту, то у них містяться загальні положення. Наприклад, визначення термінів (ст. 1), законодавство про інформацію, яка наводиться у документах, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України (ст. 2), мова, якою оформлюються документи  (ст. 3), строк дії документів (ст. 4), інформація, що міститься у документах (ст. 5), державне мито, консульській збір за оформлення документів (ст. 6), уповноважені суб’єкти (ст. 7), назви та види документів (ст. 8), форма та опис документів (ст. 9), вимоги до бланків документів та їх форми (ст. 10), порядок оформлення, видачі, обміну, продовження строку дії, надання, пересилання, вилучення, повернення, знищення документів (ст. 11).

Ті ж положення законопроекту, що визначають порядок захисту відповідних персональних даних, порядок їх обробки, зберігання та поширення, права осіб, персональні дані яких збираються (ст. ст. 39, 40, 41, 42, 43), врегульовані Законом України «Про захист персональних даних» і додаткового врегулювання цим законопроектом не потребують. 

Таким чином, зміст законопроекту зводиться до регулювання суспільних відносин, які, на думку управління, не входять до сфери регулювання закону. Нагадаємо, що закон - це нормативно-правовий акт, який покликаний регулювати найважливіші, стабільні суспільні відносини. Вважаємо, що переважна більшість питань законопроекту, має бути врегульована підзаконними нормативно-правовими актами.

Доречність врегулювання зазначених вище питань на рівні закону сумнівна ще й тому, що порядок оформлення, видачі, заміни документів, які посвідчують особу та її громадянство особи, її правовий статус (зокрема, паспорт громадянина України, пенсійне посвідчення, посвідчення водія, посвідчення біженця, посвідчення особи на повернення в Україну та інших документів), визначено чинними нормативно-правовими актами. Так, у цій сфері діють такі нормативно-правові акти: Закони України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», «Про біженців»; Положення про паспорт громадянина України, Положення про свідоцтво про народження, Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон (затверджені Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII); Положення про посвідчення особи на повернення в Україну (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1079), Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 511); Порядок оформлення і видачі тимчасового посвідчення, що підтверджує особу громадянина України (затверджене Наказом  Міністерства внутрішніх справ України від 08.09.2005  № 758), тощо. Щодо цього слід навести приклад Сербії, Македонії та Чорногорії, де прийняті і діють закони про подорожні документи, що регламентують режим видачі паспортів та пластикових ідентифікаційних карток.

Вважаємо також за необхідне звернути увагу на пояснювальну записку до законопроекту, в якій зазначається,  що «ціллю прийняття законопроекту є виконання Україною своїх зобов’язань перед Європейською спільнотою на шляху до членства в Європейському союзі, в частині, що стосується запровадження і використання надійних та високо захищених документів, з електронним носієм інформації. В свою чергу, цей законопроект за своїм змістом повторює затверджений Указом Президента України “Національний план з виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» від 22 квітня 2011 року № 494/2011. У пункті першому зазначеного вище Національного плану йдеться про врегулювання на рівні закону питань, що пов’язані із запровадженням документів України для виїзду за кордон з електронним носієм біометричної інформації, тоді як поданим законопроектом окрім відповідних питань, пропонується врегулювати відносини у сфері оформлення та видачі документів, що посвідчують певні права особи та її спеціальний статус (наприклад, соціальне посвідчення, посвідчення водія, посвідчення пенсіонера, «посвідчення особи з інвалідністю», «документ, що посвідчує особу військовослужбовця» і т. ін.), а також вимоги до бланків цих документів. При цьому окремі положення законопроекту «втручаються» у сферу повноважень Президента України. Приміром, у законопроекті визначаються реквізити, порядок оформлення, видачі та заміни дипломатичного паспорту України (ст.15), службового паспорту України (ст.16), однак за змістом відповідних норм Конституції України ключова роль у врегулюванні зазначених вище питань належить Президентові України. Зокрема, указом Президента України від 26 лютого 1998 року № 153/98 затверджено Положення про дипломатичний паспорт України та Положення про службовий паспорт України.

Законопроекту властиві також інші недоліки юридичного характеру. Так, у статті 7 законопроекту згадується «орган виконавчої влади з питань формування державної політики у сфері міграції та реєстрації фізичних осіб та їх документування, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Головного розпорядника ДІС» (п. 2 ч. 1 ст. 7). Між тим, відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 405/2011, діяльність Державної міграційної служби України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України (у той час як за проектом закону через Головного розпорядника ДІС» (п. 1).

Звертаємо також увагу на те, що у законопроекті Державна міграційна служба України називається «органом виконавчої влади», тоді як зазначена Державна служба відповідно до положення про неї є центральним органом виконавчої влади.

У законопроекті також згадуються органи виконавчої влади, утворення та функціонування яких не передбачається Указом Президента України від 9 грудня  2010 року № 1085 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади». Це зауваження стосується, зокрема, підпункту 1 частини 1 статті 7 законопроекту, де згадується «Головний розпорядник ДІС - центральний орган виконавчої влади, що є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, а також з питань формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів», що виглядає як втручання законодавця у компетенцію Президента України, який відповідно до п.15 частини першої статті 106 Конституції України “утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади”.

Окремі сформульовані у законопроекті пропозиції виглядають недостатньо обґрунтованими. Зокрема, Головне управління не вважає виправданою ідею щодо заміни паспорта громадянина України на паспортну картку (ч.1 ст.12). На думку управління, крім додаткових фінансових витрат із Державного бюджету України та громадян прийняття цієї норми не матиме ніяких наслідків. До того ж, крім паспортної картки, законопроектом передбачається оформлення ще одного «внутрішнього» документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України на території України, - посвідчення громадянина України (ч. 2 ст. 13).

Законопроектом пропонується фіксувати у паспортній картці інформацію «про відмову від прийняття реєстраційного номеру облікової картки платника податків, про видачу приватизаційних паперів…» (ч. 3 ст. 9), проте  необхідності у цьому, на наш погляд, не має.

Згідно законопроекту «у паспортній картці, за письмовим клопотанням заявника, а щодо осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку - їх батьками, (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками або іншими законними представниками, може бути зазначена також додаткова змінна інформація, передбачена частиною третьою статті 9 цього Закону», проте зі змісту статті 9, на яку робиться посилання, не можна дійти чіткого висновку щодо того,  яка саме «змінна інформація» мається на увазі.

Слід також зазначити, що прийняття цієї норми призведе до того, що у паспортних картках одних громадян України будуть вказані відповідні дані, а в інших – такі дані відсутні, що певною мірою не узгоджується із Конституцією України, згідно із якою громадяни є рівними перед законом і не може бути ніяких привілеїв чи обмежень (ст. 24).

Такого змісту зауваження можна висловити щодо частини сьомої статті 9 законопроекту, якою передбачається, що «у документи осіб, які в установленому законодавством України порядку визнані недієздатними, відцифрований підпис не вноситься, а особам, які не досягли чотирнадцятирічного віку та особам із фізичними вадами - вноситься за їх бажанням». При цьому у законопроекті чітко не визначається, в які саме документи має вноситися (чи не вноситися) відцифрований підпис особи.

У пропонованих законопроектом нормах щодо порядку оформлення  посвідчення особи моряка не враховані окремі вимоги Конвенції про національні посвідчення особи моряків № 108. Так, положеннями цієї Конвенції передбачається можливість оформлення та видачі посвідчення особам, яким наданий статус особи, яка постійно проживає на території країни (ст. 2), тоді як за проектом зазначений документ видається лише громадянам України (ч. 1 ст. 17).

Законопроектом пропонується встановити, що у посвідченні особи моряка вноситься відцифрований образ особи та відцифрований підпис особи, що не узгоджується з підпунктом «g» пункту 7 статті 3 зазначеної вище Конвенції, відповідно до якого до посвідчення особи моряка вноситься цифрова фотографія або оригінал фотографії та підпис особи.

Згідно з вимогами Конвенції форма і матеріали, що використовуються для виготовлення посвідчення особи моряка мають відповідати загальним технічним вимогам, передбаченим для цієї моделі (п. 1 ст. 3). Зокрема, посвідчення особи моряка має виготовлятися із міцних матеріалів, враховуючи особливі умови праці у морі, і дозволяти машинне зчитування (п. 2 ст. 3). Окрім загальних даних про особу моряка, до посвідчення мають включаються дані про будь-які фізичні прикмети особи, що можуть бути корисними для її ідентифікації (підп. «е» п. 7 ст. 3).

Положення законопроекту недостатньо узгоджені з чинними законами України. Зокрема, визначений у законопроекті порядок оформлення, видачі посвідчення біженця та проїзного документу біженця для виїзду за кордон, а також вимоги до бланків цих документів (ст. 30, ст. 31) не узгоджуються із Законом України «Про біженців», згідно із яким положення про посвідчення біженця, положення про проїзний документ біженця для виїзду за кордон (якими регулюються порядок оформлення, видачі та реквізити цих документів) затверджує Кабінет Міністрів України (абз. 3 ч. 1 ст. 5). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1527 затверджено Положення про посвідчення біженця постановою Кабінету Міністрів України, постановою від 11 жовтня 2002 р. № 1526 - Положення про проїзний документ біженця для виїзду за кордон, якими докладно врегульовані зазначені вище питання.

Аналогічний недолік властивий частині третій статті 32 законопроекту, що регулює питання оформлення та видачі дозволу на працевлаштування, визначає вимоги до бланку цього документу. Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» порядок  видачі,  продовження  терміну  дії  та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства визначається Кабінетом Міністрів України (ч. 3 ст.8).

Окремі положення законопроекту неузгоджені між собою. Йдеться, зокрема, про розбіжності між пунктом 1 частини першої статті 8 цього законопроекту, згідно з яким посвідчення громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, і змінами до статі 5 Закону України «Про громадянство» (п. 21 прикінцевих положень), із яких випливає, що зазначене посвідчення не належить до документів, що підтверджують громадянство України.

Положенням проекту закону бракує чіткості. Серед їх масиву можна  вказати, наприклад, на статтю 5, в якій зазначається, що «біометричні дані включаються до документів виключно у випадках, встановлених цим Законом. Обсяг цих даних, а також технічні вимоги до форми носія біометричної інформації, встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до документів Міжнародної організації цивільної авіації (ICAO), якщо інше не передбачено цим Законом» (ч. 2 ст. 5), однак порядок збору біометричних даних при цьому не визначається.

Положенням статті 16 законопроекту передбачена можливість виготовлення службового паспорта України із 32 або 64 сторінками (ч. 3 ст.16), проте у яких випадках видається паспорт із 32 сторінками, а в яких із 64, проектом не встановлюється.

Незрозуміло, чому для фотокартки для посвідчення особи на повернення в Україну визначений цілком конкретний розмір - 3,5х4,5 сантиметра для дітей віком від п’яти до шістнадцяти років, а також, за яких критеріїв встановлено цей вік.

Запитання виникають з приводу вимоги розміщувати на бланках документів інформацію про підприємство, на якому його було виготовлено (ч. 5 ст. 10).

Відповідних уточнень потребує стаття 38 законопроекту, згідно із якою «до ДІС обов’язково вноситься така інформація про особу: 6) відомості про батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників та інших законних представників», оскільки в його тексті зміст цієї інформації не розкривається.

Головне управління не підтримує пропоновану законопроектом норму, згідно з якою посвідчення водія видається із строком дії, що встановлюється відповідно до вимог міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 5 ст. 25), оскільки відповідно до вимог Конвенції про міжнародний рух (1968 р.), що є базовим документом у сфері міжнародних перевезень, національне законодавство може мати свої особливості (ст. 3).

Слід звернути вагу на те, що окремі положення законопроекту повторюються. Наприклад, за змістом статей 21, 32 законопроекту усі написи на лицьовій та зворотній стороні соціального посвідчення (абз.5 ч. 2 ст. 21), дозволу на працевлаштування виконуються українською мовою (абз. 4 ч. 2 ст. 32). Між тим, законопроект містить статтю 3, де визначено, що документи, які підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус (далі - документи), оформляються українською мовою, а у визначених цим Законом випадках також іноземними мовами.

У частині третій статті 19 проекту закону зазначається, що посвідчення особи на повернення в Україну виготовляється у формі буклету, що повторює зміст частини другої статті 9.

Привертає увагу пропонована законопроектом норма, згідно із якою у визначених Кабінетом Міністрів України випадках друкована інформація про особу може наводитися в документах через скісну риску латинськими літерами. Враховуючи те, що вимоги до бланків документів визначаються цим законом, то і зазначене питання мало б бути врегульоване ним.

Потребує вдосконалення термінологічний апарат законопроекту. Зокрема, склад глосарію законопроекту виглядає недостатньо продуманим, у ньому роз’яснюються загальновідомі або суто технічні чи професійні терміни, не наповнені специфічним юридичним змістом. Це невиправдано збільшує обсяг тексту, ускладнює користування ним. Такий характер властивий, зокрема, визначенням термінів «безпека інформації», «ім’я», «реквізити документа». У той же час зміст окремих запропонованих у проекті нових термінів не розкривається (наприклад, «уповноважені суб’єкти» (ст. 7), «інформація, яка забезпечує захист даних в безконтактному електронному носії» (ч. 3 ст. 9).

У законопроекті згадуються «відомчі автоматизовані системи обліку документів» (наприклад, ст. 34), хоча Конституцією України утворення та діяльність відомств не передбачається.

У проекті вживається термін «мігрант», тоді як чинне законодавство України, зокрема Закон України «Про імміграцію», оперує терміном «імміграція» (прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання). При цьому у законопроекті визначення терміну «мігрант» не пропонується. Зазначимо, що термін «міграція» міститься тільки у Рішенні Ради міністрів закордонних справ держав-учасниць Співдружності про проект Рішення про Концепцію співробітництва держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в протидії незаконній міграції (Астана, 15 вересня 2004 року). Зокрема, міграція населення розуміється як сукупність переміщень людей. У вузькому розумінні - як сукупність переселень людей тих чи інших держав, пов’язаних із зміною ними місця проживання на відносно тривалий термін (тимчасово чи постійно). Під переміщенням же слід розуміти в’їзд, транзитний проїзд та виїзд, що здійснюються в межах правил та у порядку, встановленому нормативно-правовими документами або з їх недотриманням.

Окремі терміни, якими оперує законопроект, потребують уточнення, оскільки не дозволяють однозначно зрозуміти правові вимоги до суб’єктів відповідних правовідносин (наприклад, «відцифрований підпис» (ч. 7 ст. 9)

Термінологічний апарат законопроекту потребує узгодження із термінологією чинних законів України. Приміром, у законопроекті вживається термін «обслуговуючий персонал дипломатичної служби України» (абз. 9 ч. 5 ст. 16), тоді як Закон України «Про дипломатичну службу» оперує терміном «адміністративно-технічний працівник» (тлумачиться ним як «державний  службовець, який здійснює адміністративно-технічне обслуговування системи органів дипломатичної служби» (абз. 4 ч. 1 ст. 1).

Не властивим для нормативно-правових актів є вживання недостатньо визначених термінів («вузли Уповноважених суб’єктів» (ст. 36), Головний розпорядник ДІС» (ч. 1 ст. 37), «уніфіковані програмно-технічні комплекси» (ч. 2 ст. 37), «Головний обчислюваний центр ДІС», «резервний обчислювальний центр ДІС» (ч. 5 ст. 37).

Потребує доопрацювання мова викладення його положень, яка в окремих випадках є малозрозумілою. Наприклад, зі змісту частини другої статті 37 законопроекту не можна встановити зміст словосполучень:  «функціонування ДІС на кожному з рівнів забезпечується уніфікованими програмно-технічними комплексами», «інформаційна взаємодія з відомчими інформаційними (автоматизованими) системами Уповноважених суб’єктів» (абз. 6 ч. 4 ст. 37), «централізована персоналізація» (абз. 10 ч. 4 ст. 37).

Невдалими вбачаються окремі формулювання законопроекту (наприклад: «порядок взаємодії між Уповноваженими суб’єктами затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Уповноваженого органу» (ч. 4 ст. 7), «виконання функцій замовника» (абз. 8 ч. 4 ст. 33), «Державна служба України з питань захисту персональних даних Міністерства юстиції України забезпечує взаємодію Уповноважених суб’єктів щодо захисту персональних даних, що вносяться та зберігаються в ДІС та ВАСОД» (ч. 1ст. 39). Це ж саме зауваження стосується  окремих термінологічних виразів, вживаних у законопроекті (наприклад: «списання із судна» (ч. 7 ст. 17), «актуалізація інформації» (ч. 3 ст. 37), «знеособлення інформації» (абз. 2 ч. 4 ст. 39).

Деякі формулювання законопроекту виглядають недостатньо визначеними у правовому відношенні. Наприклад, «у разі списання із судна, особа, на ім’я якої видано посвідчення особи моряка, повинна невідкладно здати його за місцем отримання». Вжитий у ньому термін «невідкладно» не дозволяє зробити чіткого висновку … Продолжение »